левко сокоп, львов, люди, личность

Личность: Панк-іконописець Левко Скоп

Фотограф:Екатерина Недеснова
61-річний Левко Скоп – відомий в Україні і Європі художник-іконописець і реставратор. У вільний час чоловік пише вірші і п’єси, грає в рок-гурті, майструє гітари і активно займається волонтерством. Втім, сам іконописець називає себе, насамперед, вільною людиною, яка кайфує від того, чим займається, і займається винятково тим, що приносить йому кайф.

У своєму житті я на 98% роблю те, що хочу. Ще 2% – це ті моменти, коли мене хтось відправляє в магазин за хлібом. Я – вільна людина вільної країни. Якщо ви думаєте, що за радянської влади я жив інакше, то помиляєтесь. Незважаючи на утиски, я жив так само. Просто в кайф.

Я виріс в сім’ї репресованих – людей, які знали ціну свободи. Ми жили дуже скромно, але чесно: в хаті всюди висіли образи, мама щосуботи влаштовувала генеральне прибирання. В нашій родині не було місця снобізму чи культу грошей. Натомість батьки плекали в мені культ волі і щастя.

Інша сторона медалі – це промисловий злочинний район Львова «Рогатка», де мені довелося зростати. Там не було інтелігенції, а самі лише злочинці і бандити, яких туди насильно переселила радянська влада, щоб вони тримали під контролем весь район і не допускали вільнодумства. Цей контраст між домом і зовнішнім світом назавжди врізався мені у пам’ять, але я ніколи не жалівся і не плакав, а вчився виживати і приймати рішення самостійно. Після 8-річки вступив до спеціалізованої школи, але кинув її, навіть не закінчивши 9 клас. Не зміг терпіти тамтешньої корупції. Потім пішов до деревообробного технікуму неподалік від мого дому. Його директор майже з порогу запропонував мені організувати якийсь студентський ансамбль. Мені було 15 років, коли я створив наш рок-гурт «Цвітень». Ми з хлопцями своїми руками зробили собі гітари, а декілька навіть змогли потім продати. Разом ми влаштовували різні джем-сейшени, грали українську музику, уривки перших рок-опер, пісні The Who і The Beatles в авторському аранжуванні – я ж був чорним бітломаном, знав всі їх пісні напам’ять і ледь не плакав, коли дізнався, що Джон Леннон одружився з Йоко Оно. Пам’ятаю також наші запеклі суперечки стосовно того, хто ж кращий: Beatles чи Rolling Stones?

Мене часто запитують: як можна було бути рокером у ті часи? Я вже втомився всім пояснювати і просити не перебільшувати роль Радянського Союзу. Музика і союз – це два паралельні світи: світ, в якому звикли платити за все, і світ, в якому була рок-музика і мешканцям якого було байдуже до всього іншого. Щоб ви просто розуміли, я навіть не знав, хто в нас був прес-секретарем компартії в той час.

Від першої до чудотворної

Напевно, завдяки нашому гурту з’явилися і мої ікони. До цього я малював лише для себе, все це було несерйозно. Так само я колись сидів і дивився на ікону, яка висіла в нас вдома на стіні, і захотів з нею «поговорити». Перемалював її на власний розсуд на якійсь фанері і поставив у куток, а потім до мене в гості зайшов наш басист, побачив цю ікону і попросив у мене її – він як раз їхав до бабці у Білорусь і шукав їй подарунок. Я, не вагаючись, йому її віддав. Потім він повернувся і почав розповідати, як його бабусі вона сподобалась, як вона носилась з нею по хаті і не знала, куди поставити. Я був в шоці і подумав, що, можливо, та ікона мала певну енергетику, раз пішов такий відгук, адже назвати її високохудожнім витвором мистецтва точно не можна було. Після того я почав часто малювати ікони. Процес їхнього створення порівняв би з діалогом: побачив класичну ікону, «поговорив» з нею і намалював свій кавер. Зараз я вже збився з рахунку, але думаю, що намалював їх тисячі. Я взагалі дуже швидко малюю – на 8-метровий образ, наприклад, йде близько 6 годин.

Мені незручно про це говорити, але виявляється, що кілька моїх образів стали чудотворними. Колись до мене звернувся друг-вітражист з проханням намалювати 12 ікон для Церкви святих Ольги і Єлизавети у Львові. Я встиг намалювати лише Кохавинську Богородицю. Через певний час отець з цієї церкви розповів мені, що вона почала зцілювати людей. А потім біля цієї ікони трапився інший випадок: один мій знайомий постійно казав, що вона неправильна, неканонічна, врешті-решт навіть переконав церкву, що їм не потрібні такі ікони, і вони скасували замовлення. А невдовзі після того його спаралізувало. Я підозрюю, що це така вища розплата за заздрість.

Ікони в стилі панк

Панк – це протест проти системи. Я – панк, а мої ікони – це виклик і протест проти канонів. Канонів немає. Вони були вигадані лише за тоталітарних режимів. Я ж беру напівзгорілу чи подерту дошку і малюю. Всі кажуть: ікони так не малюють. Мені байдуже до того, що вони кажуть. Я декорую свої ікони як хочу, можу дозволити собі тут або там щось розмазати. Мій іконопис народжений серцем, тому я ніколи не малюю на замовлення або за гроші, особливо, коли мені кажуть, що і як я повинен намалювати. Та я краще буду в боргах сидіти!

В мене принцип такий: спершу є образотворення, а вже потім наука і теорія. Те, що ти робиш, не повинно бути знущанням над самим собою. Багато хто каже, що справжні шедеври народжуються в муках. Брехня! Всі найкращі картини, які я бачив, були намальовані на одному диханні, в один момент.

Улюбленець студентів і академічний маргінал

Найбільше негативних закидів на рахунок своїх робіт я чув в художній академії, де я викладав. Потрапив туди випадково, коли мені було 40, і пропрацював там 15 років. Тоді переді мною як раз пішов один професор і знайомий викладач запропонував попрацювати там 2 місяці, щоб просто довести курс до випуску. Я одразу попередив, що я – не викладач і не маю відповідної освіти. На першому ж занятті зрозумів, що студенти не можуть назвати мені навіть десяток українських іконописців, я був в шоці і не міг зрозуміти, що ці люди роблять на факультеті сакрального мистецтва. Тоді це для мене стало справою принципу. Я змусив студентів ходити на пари і вони сиділи в мене на заняттях як миші до кінця курсу, а вже наприкінці літа до мене знову подзвонили з академії і покликали викладати, бо студенти самі про це попросили керівництво.

Для мене студенти – це святе. Я заб’ю кожного, хто спробує їх образити або принизити. В мене на заняттях оцінки ставлю не я, а вони самі оцінюють роботи одне одного. Часом мої учні аж верещали від задоволення і цікавості, а після – не хотіли розходитися. Вони робили мені неймовірні подарунки – на мій день народження скинулися стипендіями і видали мою збірку поезій. Навіть коли я вже не викладав, вони продовжували дякувати мені, запрошували на свої захисти…

Не митець і не фанатик. Просто Лев

Я не можу назвати себе митцем. Це одне з багатьох слів, які я не люблю вживати. Так само як «патріот», «герой», «жертовний» тощо. Я сміюся потайки, коли чую їх на свою адресу. Це лише чергові ярлики, які інші хочуть на мене навішати. Дуже часто люди помилково думають, що, якщо я малюю ікони і дарую їх бійцям, то це означає, що я – герой. Насправді ж я просто отримую від цього кайф. Це не геройство, це егоїзм і я – егоїст.

левко сокоп, львов, люди, личность

Так само я не можу назвати себе глибоко віруючою людиною, бо часто мені здається, що глибоко віруючі люди – психічно нездорові або фанатики. Я просто вірю в Бога, у людей, і це робить мене щасливим. Від заздрісників я відгороджуюсь позитивом і рятуюся роботою. Я дуже люблю свою майстерню у Дрогобичі. Вона – це мій дім і мій світ. Тут мені добре, тут я по-справжньому кайфую.

 

Количетво просмотров: 2440