кристина сиволопа, режиссер

Христина Сиволап: «Глядач голодний до українського кіно»

Фотограф:Дмитрий Фролов
У січні фільм Христини Сиволап «Давай не сьогодні» взяв головний приз за короткий метр на фестивалі в Трієсті. The People поспілкувався з режисеркою про зйомки під час вагітності, умовляння акторів лягти у труну та чи став її приз «квитком у майбутнє».

Творчі пошуки

Думаю, завдяки доньці Алісі у нас вийде потрійний діалог.

Алісо, ми звичайно повернемось і до твоєї біографії, але все ж почнемо з Христининої. Розкажи, як ти зрозуміла, що будеш займатись кіно?

Взагалі я поступала на телережисуру. Мій тато працює на телебаченні, і все дитинство я ходила до нього на роботу, бачила зйомки. Я подумала, що люблю керувати та придумувати, отже пішла на телережисера, але в університеті вчили нас насамперед кіно.

В тебе не було розчарування з цього приводу?

Ти знаєш, ні. Я зрозуміла, що хочу знімати все: і кліпи, і рекламу, і кіно. На 4 курсі пішла працювати на телебачення. Спочатку була режисером монтажу, а потім режисером епізоду телепрограми.

Кіно проти телебачення

Є стереотип, що для кінорежисера досвід роботи на телебаченні шкідливий. Чи відчула ти це на собі?

Ця робота позитивно вплинула на мене щодо співпраці з людьми. Кожного дня режисерові дають нових операторів. Зазвичай це чоловіки за 35. Хтось говорив мені «Ти малявка, що ти мені розказуєш, ти хто така?», а з кимось ми після зйомок ходили в Макдональдз як друзі. Спочатку це був для мене, 21-річної дівчини, стрес, але як режисер я повинна була керувати ситуацією. Це дуже тренує. Є і негативний вплив: на телебаченні немає простору для творчості, лише конкретна задача, наприклад, щоб всі глядачі заплакали. Ти можеш зробити це найбанальнішим способом – поставити якусь сльозливу музику і уповільнити момент, де героїня кліпає очима, це підійде. В таких ситуаціях необхідно пам’ятати, що це не максимум твоєї майстерності, тому в кіно я ніколи не буду монтувати так.

Через півроку після початку роботи на ТБ я зрозуміла, що вчитися там мені більше нічому, тоді і вирішила щось міняти. Майстер мого курсу Юрій Терещенко познайомив нас з продюсером Ігорем Савиченком, який запропонував зняти короткометражний дебют.

Зняти кіно в 22 роки – це вдача, але напевно мало бути везунчиком?

Везіння тут звісно присутнє, але все ж таки не всі студенти нашої групи зробили кіно, хоча мали такі ж шанси. Треба було написати сценарій, переписати його 18 разів, потім ще 18 разів, обговорювати, хотіти.

Народження ідеї

Розкажи про етапи підготовки до зйомок. З чого починалося?

Написання сценаріїв для мене завжди потребувало нереальних зусиль, але я дуже захоплююсь людьми, які пишуть. І всесвіт допоміг мені, подарувавши чоловіка-сценариста. Я познайомилась з Льошею на телеканалі, де ми співпрацювали. Якось він сказав: «Слухай, давай знімемо про те, як бабуся і дідусь вирішили померти в один день. Уяви собі сцену: вони заходять і лягають в труни». Я відповіла: «Вау, круто!» З цього і почалось.

Христини Сиволап «Давай не сьогодні»

Я знаю тебе як людину, що завжди знімала найпозитивніші фільми в університеті.

Мені тому і сподобалась ідея комедії з двома трунами в кадрі.

Лягайте у труну

А акторам, що пробувалися на роль бабусі і дідуся, вона також була до вподоби?

Більшість з них просто відмовлялися лягати в труну. Одна актриса все ж таки погодилась, я її затвердила, а наступного день вона мені телефонує і каже: «Знаєш, я поговорила з дочкою, вона сказала мені цього не робити», а далі, увага: «Якщо ти переробиш сценарій, щоб там не було труни, я погоджусь». Довелося з цією акторкою попрощатись. Зазвичай перед кастингом сценарій відправляють актору, щоб він ознайомився, але оскільки мало бабусь і дідусів мають імейли, мені доводилось «в двох словах» розповідати їм, про що кіно. Одна жіночка почала читати мені мораль з приводу похмурості фільму. Я намагалася пояснити, що взагалі історія про хороше і світле, але марно.

Христини Сиволап «Давай не сьогодні»

Наші люди забобонні. Мабуть, в Європі з цим було б простіше.

Думаю, саме тому фільм вперше був відібраний фестивалем в Італії, а не в Україні. Мій оператор Діана Оліфірова була присутня на прем’єрі, і я попросила її сфотографувати зал. Так от, глядач сміявся, і більшість людей там була старшого віку. Тож думаю, європейські дідусі і бабусі вміють сміятись над смертю.

Подвійна праця

Якщо є більший подвиг, ніж зняти кіно у 22 роки, то це зняти його вагітною. Про що ти дізналась раніше – про отримання фінансування для зйомок чи про вагітність?

Про існування Аліси я дізналась вже після того, як виграла пітчінг в Держкіно. Була така забавна «кіношна» сцена, коли я вирішила сказати продюсеру про свій стан: «Ігорю, я хочу з тобою поговорити» – «Добре, ідем, я покурю». І ми стоїмо у невеличкій кімнаті, він смалить, а я кажу: «Дивись, я дуже хочу зняти фільм, але щоб ти знав, я вагітна». Після цієї фрази він починає панічно відмахувати мене від диму, відкривати вікно «А ну іди звідси, я тут курю!» Але з його боку не було жодних заперечень, головне було закінчити до пологів.

Зйомки відбувалися, коли я була на 7 місяці. Якщо чесно, більше ніколи не повторю таке. Вагітність сама по собі – це щоденна робота: ти нічого не робиш, але твій організм втомлюється. Для зйомки треба було прокидатись о четвертій ранку, а каву не можна. Також дуже втомлювалась під кінець дня, але була така ейфорія, що я готова була пройти через це.

Народження фільму

Виснажуватися не завжди виправдано. Коли я забігла до тебе в гості на зйомку, помітила, що ти бережеш себе.

Вагітний організм сам себе захищає. Я дуже чітко дотримувалась графіку прийому їжі: «Вибачте, у всіх перерва нафіг, тому що у вагітного режисера має бути зараз обід». Взагалі, голодні і злі оператори і звукорежисери роблять гірше тобі ж.

Були якісь ще правила, пов’язані з твоєю вагітністю?

Ні, я навіть лягала у труну, щоб показати це актору. Потім тільки подумала: «Чого це вагітна жінка лежить у труні?» Я настільки входила у «зйомочний транс», що іноді забувала про свій стан.

Квиток у майбутнє

Чи є життя після фільму? Твої очікування відрізнялись від того, що вийшло?

Я думала, що кіно за мільйон гривень – це «ого-го», що він автоматично буде розпіарений і всі будуть про нього знати. Так не відбулось. Ми почали відправляти фільм на фестивалі, та відповідей не було. Тільки через рік його взяли на конкурсну програму в Трієсті. Я дуже зраділа, вирішила поїхати туди, але ці плани зламало посольство, відмовивши мені у візі. Тож я не була присутня на своїй прем’єрі. Дізнавшись про перемогу, була в шоці. Навіть не сподівалася на таке. Це дуже надихнуло мене рухатись далі.

Фестиваль нагороджує переможця статуеткою і грошовим призом. Чи дістається все це режисеру?

У більшості випадків грошові призи отримує той, хто фінансував фільм, тобто Держкіно. Мені пощастило, і саме цей фестиваль підтримує режисерів, тому гроші повинні прийти мені. Поки що показ в Трієсті був єдиним, в Україні прем’єри не було, ми якраз плануємо її організувати.

Кінобум

Що ти будеш робити далі? Чи повернешся після декрету до роботи на телебаченні?

Ні, я хочу знімати кіно. На цей раз – драму. Можливо, якщо б не було дитини, я би повернулась на телебачення, але така робота з’їдає весь твій час, а я хочу помічати як Аліса росте.

Твоя донька дуже артистична. Як думаєш, в неї є схильність до сфери мистецтва?

Вона розкута дівчина, обіймає дітей, посміхається бабусям на вулицях. Традиційно діти з кіношних сімей підхоплюють цю діяльність. Та нехай вона сама обере свій шлях.

Зараз в моді все українське: їжа, одяг, герби. З одного боку, це трошки смішно, але можливо так зросте любов до країни. Глядач голодний до українського кіно, і це хороший шанс зробити національний кінобум.

Количетво просмотров: 4333